(Текст предоставил: Юрий Зозуля

Зозуля

Усе - навіки!

Юрій Зозуля

                                         навік приставши до свого життя,
                                         його я краю, до грудей приклавши:
                                         так нарізають хліб, усіх зібравши,
                                         і роздають ізпоконвік буття!  –

                                         я по живому краю, тулю чи обіймаю,– тебе, моє життя.

                                         навік приставши до землі й зірок,
                                         до хмар у небі та самого неба:
                                         я й не живу, як – видається – треба;
                                         крила майструю із одних думок!  –

                                         а сонце наробляє в них дірок.

                                         навік приставши своїх відчуттів
                                         і інтуіцій, щирих, мов молитви,–
                                         мандрую я у поспіху гонитви;
                                         у пошуці то сенсів, то богів!  –

                                         до їхніх оберегів-берегів.

                                         я є мов вітер; я іду, мов дощ,
                                         що завжди – летом! – досягають краю:
                                         я гаю час.  останні сили гаю.
                                         а шлях іще не весь, і ще не час для прощ!  –

                                         і вже не йде, а – падає на землю дощ:

                                         без маяття.  без вороття.
                                         без маячні про майбуття.
                                         на повній швидкості життя!
                                         ...гризу сухий окраєць власного буття,

                                         чекаю на свій дощ.  – майну за ним і я!..

2003